Чому ти не доводиш почате до кінця? Річ не в силі волі.

Мабуть, тобі не раз спадало на думку, що ти не доводиш справи до кінця, бо трохи лінуєшся, або надто прагнеш досконалості, або тобі бракує сили волі. Це зручне пояснення, але хибне. Якщо тобі важко доводити справи до кінця, це не вада характеру: просто все довкола влаштоване так, щоб зусилля здавалися непотрібними. А це, на відміну від характеру, змінити можна.

У цьому есеї ти побачиш, звідки береться відчуття, що ти нічого не доводиш до кінця, і що можна зробити, щоб його переламати.

Звідки це береться

На наш погляд, це відчуття посилюється тому, що збігається кілька чинників, які впливають на наше повсякденне життя:

1. Постійний зручний стимул.

Мозку потрібні стимули, і традиційно, поки не було екранів, насправді не існувало способів отримувати їх, майже не рухаючись. Чи не єдиними продуктами, які давали дофамін зовсім без руху, були, по суті, наркотики.

Сьогодні нас оточують технології, кожна з безмежними можливостями, які дають нам потужні сплески дофаміну, і для цього навіть не треба вставати з ліжка.

Раніше, щоб отримати задоволення на біологічному рівні, потрібна була «реальна діяльність», а тепер уже ні. Через це робити щось стає важче: задоволення, яке ти отримаєш, коштує мозку набагато більше енергії, ніж сидіти з телефоном. А оскільки мозок завжди прагнутиме заощадити енергію, доступ до масових розваг будь-якого штибу стає пасткою для наших здібностей.

2. Сьогоднішня низька стійкість до фрустрації.

Будь-яка діяльність породжує фрустрацію: щось піде не так, доведеться переробляти, змінювати план, змінювати мету, просити про допомогу…

Проте сьогодні будь-яку потребу можна швидко задовольнити. Ось кілька прикладів:

• Хочеться їсти: можна замовити доставку.
• Треба кудись дістатися: можна викликати Uber.
• Не знаєш, як щось зробити: питаєш у ШІ.
• Нудно: вмикаєш відео на YouTube або серіал на Netflix.
• Можна навіть переконати мозок, що певні інтимні потреби частково задоволені, — наприклад, за допомогою контенту для дорослих.

З появою ШІ все стало значно гірше: якщо користуватися ним не надто відповідально, він може навіть замінити тобі соціальну взаємодію.

Сьогодні наша стійкість до щоденної фрустрації майже мінімальна. Звісно, Netflix не зменшить фрустрацію від катастрофи чи нещасного випадку — таку фрустрацію доведеться витримати, — але звички й особистість формують не поодинокі події, а щоденна діяльність. Якщо в повсякденні ти не витримуєш фрустрації, ти не зможеш нічого зробити.

3. Зусилля віддали на аутсорс професіоналам.

У світі, де ми живемо, будь-що, чого ти хочеш (річ, послугу, хобі), уже розробила компанія, яка на цьому спеціалізується, довела це до досконалості і завдяки ефекту масштабу продає тобі за смішну ціну порівняно з годинами, грошима й зусиллями, яких це вимагало б від тебе.

Звідси наслідок: фізичної причини робити щось самостійно ніби й немає, адже купити це на Amazon чи в торговому центрі забере менше часу, менше грошей, і результат, імовірно, буде кращим.

Ось приклад:

Уяви: у тебе звичайна робота з 9 ранку до п’ятої вечора, дорога займає 30 хвилин. Одного дня ти приходиш додому о пів на шосту, і в тебе ламається табурет.

Тобі давно хотілося взятися за якийсь столярний проєкт, тож у голові з’являється думка: «Куплю деревину і зроблю новий власними руками». Сама ця думка вже тішить: ти уявляєш, як ріжеш, забиваєш цвяхи й обережно наносиш лак. Вирішено! Шукаєш в інтернеті, яку деревину краще взяти, читаєш поради для початківців-столярів, і хоч усього цього трохи забагато, уже подумки прикидаєш, як усе зробиш: «Завтра після роботи заскочу в будівельний магазин».

Увечері, лежачи в ліжку, рахуєш: деревина обійдеться в 20–40 євро, і ще близько 30 євро — на інструменти, яких бракує. Разом це десь 50 євро витрат, але ж хочеться зробити все як слід. Досвіду в тебе немає, тож знадобиться щонайменше 3–4 години, і результат, мабуть, буде далеким від ідеалу, але не в цьому суть: це проєкт, якого тобі хочеться.

Наступного дня ти заходиш на Amazon перевірити, коли приїде замовлення, і на найвиднішому місці, серед рекомендованого, бачиш кілька дерев’яних табуретів — гарних, якісних, за ціною від 20 до 30 євро. Поки що не звертаєш на них уваги, але думка вже засіла в голові.

Після роботи ти йдеш до столярної. Після того табурета за 23 євро робити його самостійно вже ліньки. Проєкт раптом важчає: усе, що треба купити, години роботи, непевний результат… «Я можу витратити час на щось краще», — кажеш ти собі. «Куплю табурет, бо він потрібен уже зараз, а колись потім зроблю свій», — міркуєш ти.

Зрештою до столярної ти так і не доходиш: табурет замовлено на Amazon. Наступного дня його привозять, і він практично ідеальний. Ставиш його на місце, користуєшся щодня, минають місяці, і думка зробити власний час від часу спливає в голові, але від неї соромно й незатишно. Не хочеться про це думати, бо це ще одне нагадування, що задумане так і лишилося незробленим. Зрештою ти потроху про це забудеш, але мозок запам’ятає два факти:

• Amazon заощадив тобі час, енергію і гроші.
• Результат зусиль і результат натискання кнопки на екрані — однакові.

Що ж тут сталося?

У цьому прикладі (заміни табурет на те, з чим таке траплялося саме з тобою) видно, як зусилля заради задоволення пішли на аутсорс: ринок закриває всі наші потреби, алгоритми їх аналізують і на них наживаються. Проєкт може тебе захоплювати, але день у день, оскільки все влаштовано для споживання, тебе привчають до думки, що краще хай це зробить хтось інший, а ти лише заплатиш.

4. Неорганізованість.

Неорганізованість — це не про недостатню продуктивність і не про те, що ти не сідаєш на годину, щоб наперед розписати кожен крок проєкту. Вона в тому, як твій мозок сприймає проєкти: як результат, якого треба досягти, чи як ланцюжок завдань і рішень, що до нього приведуть.

Говорячи про неорганізованість, ми, по суті, маємо на увазі ментальні схеми, завдяки яким мозок від самого початку сприймає проєкти як послідовність завдань, пов’язаних із результатом, а не як сам результат. Будь-який вартий уваги проєкт складається щонайменше з кількох завдань, кожне зі своїми рішеннями й мікрорішеннями; неорганізованість означає, що в тебе немає внутрішнього механізму, який дає змогу підходити до нього саме так: одне завдання за раз, одне рішення за раз.

Під впливом усіх описаних вище чинників наш мозок цілком природно сприймає проєкти як результати, яких треба досягти, а не як низку завдань і мікрорішень.

Звісно, кінцеву мету ніколи не варто випускати з поля зору, але якщо сприймати її досягнення як виконання ланцюжка завдань і ухвалення низки вдалих рішень, мозок відчуває справжній поступ. Зрештою це дає позитивну реакцію і більшу готовність щось робити, хоч скільки зусиль це вимагало б.

Бо насправді все так: щоб просунути цей проєкт просто зараз, тобі треба зробити лише одну річ. А коли закінчиш — знати, яка наступна.

Що з цим робити

Як бачимо, простого рішення для цього клубка проблем не існує: немає нічого швидкого й легкого, що можна зробити просто зараз і стати несприйнятливим до всього, про що ми говорили.

Рішення — щоденна робота, і за всі 4 аспекти варто братися одночасно. Як приклад ми пропонуємо техніки, які допомогли у створенні лаунчера duqe і якими ми користувалися під час його розробки, але кожен має підлаштувати їх під свої звички.

1. Проти постійного зручного стимулу:

Як ми вже казали, зручний стимул — це гортати соцмережі, дивитися відео чи серіали і таке інше. Тому варто запровадити певні заняття, які даватимуть такий стимул, але так, щоб:

• Кінцева винагорода приходила лише через кілька днів.
• Дорогою були маленькі поступові винагороди.

Добре працює навчитися складати кубик Рубіка, і ось чому:

По-перше: кубик Рубіка знають усі, і в людей, які не вміють його складати, він майже напевно викликає щонайменше цікавість. А саме ця цікавість нам і потрібна: це поштовх до невеликого щоденного зусилля, якого вимагає навчання.

По-друге: за один день його не опанувати. Спробувати можна, але навчання полягає в тому, щоб поступово розуміти кубик, доводити рухи до автоматизму і щоразу проходити ще один крок. Це вимагає невеликого щоденного зусилля.

По-третє: складання кубика методом для початківців зводиться до того, щоб на кожному етапі (білий хрест, кути, друга грань…) застосовувати потрібний алгоритм залежно від положення кожного елемента. Опановуючи кожен крок, ти вже отримуєш невелике задоволення за реальну дію.

Отже, через заняття, яке спершу видається привабливим, ми робимо перший крок до того, щоб стимул вимагав хоч мінімальних зусиль, і так відучуємо мозок від стимулу без дії. Коли опануєш кубик, можеш ставити собі схожі невеликі виклики або, якщо сподобається, глибше зануритися у світ кубиків, щоб і далі привчати мозок до того, що дофамін треба заробити дією.

2. Проти низької стійкості до фрустрації.

Як ми вже казали, можливість задовольнити більшість потреб робить нас погано стійкими до фрустрації: у нас завжди є, загалом, спосіб закрити будь-яку потребу. Тому, щоб мозок відвик, тобі треба навчитися ставити себе в ситуації, де доступу до цього немає.

Це може суперечити нашому інстинкту, тож буде не так просто, як може здатися спершу: поки мозок не звикне, знадобиться час і залізна воля.

Ми маємо кілька пропозицій, які можуть поставити тебе в таку ситуацію й допоможуть зрозуміти мету.

Перша пропозиція: лиши телефон удома. Хоч куди підеш, у якийсь момент тобі захочеться відкрити соцмережу (бо нудно), глянути Google Maps (бо не знаєш, як дістатися) чи відкрити камеру (бо хочеться сфотографувати). Але не можеш.

Водночас ти відключаєшся від месенджерів: не знаєш, чи відповіла тобі друга половинка, чи мама не просила щось купити, чи відповіли на твій делікатний робочий лист. Ти опиняєшся в невідомості, а ніщо так не дратує, як невизначеність.

Друга пропозиція: пересувайся пішки. І це не обов’язково означає саме ходьбу: коли їдеш кудись далеко, обійдися без таксі чи Uber і сідай у громадський транспорт, а коли кудись близько — обійдися й без громадського транспорту. В ідеалі поєднуй це з відмовою від Google Maps.

Іноді ти зіб’єшся з дороги, втомишся, автобус запізниться, метро стане через ремонт, а лінії перекриють через демонстрації. Усе це разом із потребою орієнтуватися і навіть питати дорогу в перехожих даватиме тобі мікродози фрустрації, до яких ти поступово звикатимеш.

Третя пропозиція: готуй їжу власноруч. Звісно, це дуже загальна порада: хтось і так готує щодня, а хтось має час на кухню хіба що раз на тиждень.

Тож пропозиція не стільки в тому, щоб «готувати їжу», скільки в тому, щоб ставити собі кулінарні виклики. Тобто той, хто готує щодня, міг би вийти із зони комфорту й пошукати рецепти, яких ще ніколи не готував, які стануть для нього випробуванням і які він не робить на автоматі. А тому, хто готує нечасто, мабуть, і так вистачить фрустрації від двох увімкнених конфорок, гори посуду й борошна по всій стільниці.

Ці 3 повсякденні заняття, такі прості й такі забуті в нашому суспільстві, дають мікродози фрустрації, до яких поступово звикає мозок, і вчать, що іноді все йде не так, як хотілося б, але нічого страшного: це частина життя.

3. Проти аутсорсингу зусиль.

Те, що досягти будь-якої мети простіше, звернувшись до ринку чи до готових рішень від інших, — третя з названих причин. І щоб із цим боротися, найкраще — створити щось самостійно (чи то розвинути ідею, чи зробити щось фізичне, чи організувати план).

Не обов’язково ставати столяром — досить знати, що сьогодні речі можна робити самостійно. Дуже добрий приклад — 3D-друк.

Сьогодні 3D-принтер уже не сягає тих цін, що кілька років тому: наприклад, Creality Ender-3 V3 SE (на якому ми друкуватимемо підставки, що зараз розробляємо в duqe) коштує менше ніж 200 євро. Це добра противага з таких причин:

Перша причина: вони складніші, ніж здається. Може здатися, що достатньо натиснути кнопку, але тобі доведеться калібрувати принтер, розбиратися в ньому й експериментувати з філаментами. Це закріплює думку, що, користуючись ним, ти щось створюєш. Це не просто натискання кнопки: для гарного друку треба діяти активно.

Друга причина: власні моделі. Коли ти проєктуєш річ, яка тобі була потрібна, це ти її уявляєш, створюєш і надаєш їй форму. Коли її надрукуєш, відчуєш задоволення, що це твоє творіння, — і це правда (хоч втілила її машина), бо без твоєї моделі, твоєї уваги й твого калібрування машина не змогла б цього зробити.

Третя причина: не треба мати особливо вправних рук. Ручна робота може стримувати тих, хто завжди вважав себе незграбним (я знаю друзів, які ніколи б не взялися за проєкт із табуретом). Натомість 3D-принтер значною мірою знімає потребу вміти працювати руками.

Четверта причина: власне виробництво в голові. Найважливіше: це привчає тебе до думки, що ти можеш робити речі своїми силами, що не для всього потрібен продавець. Потрібен вішак — робиш його, кронштейн для полиці — робиш. Загалом це допомагає сформувати ментальні схеми, потрібні, щоб проявляти ініціативу.

4. Проти неорганізованості.

Як ми казали, ідеться про те, щоб виробити ментальні схеми, які дають змогу бачити в проєктах послідовність завдань і рішень, що ведуть до мети, а не саму мету. Не треба прораховувати кожен крок перед початком — досить змінити погляд.

Варіантів тут багато, але кожен має знайти той, що найкраще пасує саме йому. Ось деякі з них:

а) Зводити проєкти до наступного завдання. Коли збираєшся почати щось нове, треба записати наступну дію, яка просуне справу, а виконавши її — записати наступну. Це діятиме так само, як кубик Рубіка: кожне виконане завдання наближає до кінцевої мети й дає певне задоволення.

б) Запровадити систему щоденної організації. Коли щоранку, прокинувшись, ти насамперед плануєш, що робитимеш протягом дня, ти працюєш на довгу перспективу: кожен день стає «маленькою частиною» загальної картини, яка веде тебе до довгострокових цілей.

в) Відстежувати, що ти робиш, у календарі. Коли будь-якої миті можна переглянути, що вдалося зробити того чи іншого дня, щоб просунути справу, зміцнюється відчуття безперервності й розуміння, що все складається з маленьких кроків і рішень.

Це, безперечно, один із найскладніших пунктів, але й один із найдієвіших, бо, долаючи неорганізованість, ти побачиш, що заразом б’єш і по трьох інших проблемах:

1. Постійний зручний стимул. Організованість дає стимул відчувати себе продуктивним: коли виконуєш план на день чи позначаєш звичку як виконану, це приносить задоволення, і ти отримуєш винагороду за те, що вимагало дії.
2. Низька стійкість до фрустрації. Ідеальної системи організації не існує, а час обмежений: захочеться впхнути в день забагато справ або в проєкт — забагато завдань. Але ми вже казали, що час не безмежний, як і кількість енергії, яку ми можемо віддати кожній справі, тож тобі, наприклад, доведеться відкладати те, що хотілося б зробити (це й зараз із тобою відбувається, але оскільки ти цього прямо не усвідомлюєш, фрустрація не така відчутна).

Ще одне джерело дрібної фрустрації — не встигнути зробити задумане: запланувати щось і не впоратися через брак часу чи з будь-якої іншої причини.

3. Аутсорсинг зусиль. Організованість неминуче веде до зобов’язань перед самим собою, а це значно полегшує реалізацію власних проєктів, бо зменшує ментальне тертя. Повернімося до прикладу з табуретом.

Можливо, табурет зрештою все одно було б куплено на Amazon, але ймовірніше, що ти зробиш власний, якщо, прийшовши додому, сядеш, запишеш наступне завдання, продумаєш, які матеріали потрібні й де їх купити, і визначиш день, коли почнеш.

Сам лише запис, який весь час перед очима, помітно розвіює сумніви мозку.

Висновок

Як бачимо, розумна організованість у житті в поєднанні з більш «природним» способом життя допоможе тобі починати, продовжувати й завершувати свої проєкти.

Проте не варто плутати ці твердження та філософію, яку вони проповідують, із прагненням вичавити кожну хвилину життя чи перетворитися на машину продуктивності, що, як сказав би Oliver Burkeman, зазвичай приносить більше шкоди, ніж користі.

Мета, по суті, в тому, щоб робити те, що треба, тоді, коли треба, і завдяки певним звичкам і переналаштуванню мозку прийти до здоровішого й повнішого життя, уникаючи як токсичності наших технологічних звичок, так і філософій, що підштовхують завжди бути продуктивним. Про це ми поговоримо в наступному дописі.

Саме ці ідеї, серед інших, і дали початок duqe, нашому мінімалістичному лаунчеру, що спирається на методи організації, мета якого — підвищити твою продуктивність, не перетворюючи тебе на раба, і допомогти досягати цілей.

Дякуємо всім, хто дочитав до кінця, і запрошуємо вас спробувати деякі з цих пропозицій. На наш погляд, найпростіші з них, після яких найшвидше щось «клацне» в голові, — це навчитися складати кубик Рубіка і спробувати налагодити систему організації, яка допомагатиме тобі щодня.